Український студент у Китаї та перспективи його роботи і життя

Все більше українців подорожують чи виїжджають на навчання або (і) заробітки до КНР. Внутрішній світогляд кожного заробітчанина, у тому числі викладача чи студента формується на основі  успішного чи неуспішного життя в Україні (як правило – не успішного). У свою чергу, оцінки життя та навчання або роботи  в КНР формуються також відповідно до рівня  знаходження у КНР. Для прикладу, читайте Русский взгляд на китайскую глубинку (сельский дом и жизнь в нём),  “Про досвід життя двох українців у Китаї протягом року” , “Пригоди української моделі Лідії Сидорової у Китаї” де зображені різні сторони життя у Китаї для різних українців та росіян.

На сайті Китай і Україна (china-ukraine.info) розміщуються публікації з різних видань, у яких автори статей розповідають про свої подорожі або роботу чи навчання у Китаї. Дана неформальна довідкова інформація допоможе бажаючим українцям зробити правильний вибір щодо КНР, проте з урахуванням своїх особливостей, адже мова йде про перехід у зовсім іншу систему національно-ментальних, культурних та інших особливостей – на відміну від переселення у країни з населенням на основі європейського.

Ця публікація побудована на основі статті «Із далекого Китаю дивишся на Україну й розумієш, що живемо у постійній війні із самим собою, втративши внутрішню гармонію. А вона українцям ой як не завадила б…», яка відображає дуже локальні погляди і локальний досвід життя українського студента із Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ) Олексія Москаленка, його керівника та ректора ПУЕТ Олексія Нестулі, який має величезну кількість нагород і титулів за успіхи  у сфері економіки і торгівлі в Україні. Стаття має особисті, суб`єктивні погляди на життя в КНР та на життя в Україні, які відрізняються від поглядів багатьох  інших. Далі викладається  текст вказаної статті для ознайомлення.

Про поїздку до Китаю Олексій Москаленко мріяв років із 15-ти. То була пристрасть до невідомого, бажання побачити на власні очі древню й загадкову країну з багатими традиціями, що швидко змінювалася й розвивалася у сучасному світі. Проте мріяв потрапити туди не в статусі пересічного туриста, а прагнув навчатися в Піднебесній і… працювати.

На відміну від своїх ровесників хлопчина з Глобиного, котрий виріс у звичайнісінькій родині, цю мрію не вважав захмарною чи нездійсненною. Жив за принципом одного з героїв фільму «Чародії»: бачу мету, вірю в себе, не бачу перешкод. Як сам зізнається, протягом чотирьох наступних років робив усе, щоб втілити мрію в життя: навчався, збирав інформацію про Китай та про освітні проекти, пов’язані з цією країною.

З думкою про омріяну Піднебесну після закінчення школи вступив до Полтавського університету економіки і торгівлі, щоб вивчати міжнародну економіку. Результат? Ось уже майже п’ять років Олексій Москаленко проживає в Китаї та працює в транснаціональній компанії в багатомільйонному Шанхаї.

— Мені було 19 років, коли вперше приїхав до Китаю, — розповідає Олексій. — Як потрапив? Та дуже просто: взяв участь у проекті з обміну студентами і поїхав на рік вивчати китайську мову. Для мене то була друга поїздка за кордон і перша — в таку далеку країну. Певною мірою, то був вияв авантюризму, бо їхав, зовсім не знаючи китайської мови. До слова, я доволі скептично ставлюся до вивчення саме китайської без занурення в мовне середовище. З тією ж англійською, французькою чи італійською все набагато простіше: як і українська, вони належать до індоєвропейської мовної сім’ї, тож завдяки спорідненості їх і вивчати легше.

— Під час тієї поїздки, аби знайти порозуміння, ти англійською мовою користувався? — Зрідка (сміється). Уявіть собі: у групі в університеті, де я навчався, — 25 студентів. З них один українець, одна росіянка, дві італійки, а решта — корейці, котрі ні англійської, ні китайської не знають. Спілкувалися спочатку на мигах та на пальцях. Найдивніше те, що чудово один одного розуміли.

— Китай та Україна дуже різняться між собою. Чи не було в тебе культурного шоку? — Ця країна відрізняється від будь-якої іншої держави світу. І чим довше там живеш, тим краще розумієш, наскільки ми насправді різні. Розумієш, що є базові речі, однакові для жителів нашої планети, проте ми сильно різнимося в деталях. Власне, у цьому й полягає нині моя робота — відшліфовувати всі міжкультурні нерівності, котрі призводять до значних проблем у бізнесі. Я, наприклад, знаю, чому не вдалося втілити в життя великі проекти між Китаєм та Україною. Упевнений, що трапилося це через культурну дезкомунікацію: не було тієї сторони, котра змогла б загладити всі гострі кути. Чимало проектів не вдалося реалізувати через, здавалося б, дрібні деталі, котрі ні китайська, ні українська делегації не бачили і не враховували. Проте це цілком до снаги людині, котра ніби живе в двох вимірах, має дві сторони — китайську та українську.

— А твоя українська сторона у мирі співіснує з китайською? — Не завжди. Просто я вже трішки навчився використовувати їх, залежно від ситуації. Інколи моє керівництво говорить: «Так, Олексію, вимикай свою китайську сторону і кажи прямо». Бо в цій культурі не прийнято говорити прямо. Якщо це робиш — китайців це дивує, бо інформацію потрібно подавати завуальовано, ніби запаковану в коробку. Навіть просту річ потрібно подати в правильному ракурсі. Наприклад, коли китайський хлопець знайомиться з китайською дівчиною, він заходить дуже здалеку (образно кажучи, робить крюк через три поверхи і заходить ззаду), а в нас все напряму і в лоб. А там так спілкуються і в особистому житті, і в бізнесі.

— Отакі тобі справжні китайські церемонії. — Авжеж. Нещодавно зустрічався із власницею одного із заводів. От вона виявилася найпрямолінійнішим жителем  Китаю, якого я зустрічав за всі роки, що живу й працюю там.

— Тобі складно було з нашою схильністю до відвертості у перший рік роботи в Китаї? — Аж ніяк, бо китайці дуже толерантні. Й до багатьох речей ставляться з великим розумінням. Навіть якщо ти робиш щось таке, що китайцеві не подобається, тобі про це не скажуть: усе «списується» на культурну різницю. Головне, щоб іноземці не виявляли агресії: от її китайці не сприймають. Якщо ти вихлюпуєш негативну енергію, ти втрачаєш своє обличчя. Ще один момент, який іноземці не враховують, а для китайців він дуже важливий, — це ієрархія. Вона яскраво проглядається в суспільстві та в бізнесі, з нею пов’язано чимало моментів в етикеті. Для прикладу, візитку спочатку дають першій особі делегації чи керівнику компанії. Подарунок кращий — теж керівникові. Якщо ти робиш однакові подарунки першій особі фірми і його підлеглому, то образиш обох. Ієрархія дуже чітка й ніхто нікуди не лізе, не намагається підсидіти старшого за статусом. Усі живуть за Конфуцієм: кожен займає свою нішу — в цьому секрет злагодженого китайського механізму. Як на мене, то українцям добре жити якраз і заважають хаотичність і зайва, часто невиправдана, амбіційність. «Китайці ніколи не стануть європейцями: вони добре вчаться і беруть те, що їм подобається, проте не забувають про власне коріння»

— Тобто жителі Піднебесної керуються більше здоровим глуздом, ніж емоціями? — Порівняно з нами, то так. Але зараз у китайському суспільстві з’явився тренд до емоційності. Бо країна відкривається, набирається європейських звичок. При цьому китайці ніколи не стануть європейцями: вони добре вчаться і беруть те, що їм подобається, проте не забувають про власне коріння. У них немає апокаліптичних теорій на кшталт кінця світу чи судного дня, китайці переконані, що Всесвіт постійно змінюється, а разом з ним — і ми. Вони живуть згідно з теорією балансу енергії, коли в житті людини повинні гармонійно поєднуватися п’ять стихій — земля, вода, вогонь, дерево і метал. І цей баланс вони витримують у всьому — в особистому житті, харчуванні, бізнесі.

— І схоже на те, що тобі це подобається? — Якби не сприймав китайську культуру та традиції, то через місяць би поїхав звідти. Мої знайомі італійці вивчають мову, але не можуть прийняти культуру. І це не через славнозвісну італійську емоційність, а радше через закритість європейців і певне небажання позбуватися стереотипів. Китайці ж, навпаки, намагаються уникати помилок інших країн та культур, які закриваються від решти світу. Вони прагнуть відкрити свою країну, познайомити якомога більше людей з історією, культурою. Тому майже при кожному університеті Китаю сьогодні працюють мовні курси. Якщо в Україну щороку на навчання приїздять 30 тисяч іноземців, то до Китаю — 200 тисяч.

— Це не лише культурний та освітній обмін. Певно, таким чином китайці намагаються ще й зруйнувати стереотипи, які існують у світі? — Справді, стереотипів вистачає. На них страждає й цивілізована Європа. Нещодавно один знайомий німець розповідав, що бачив сюжет про дівчинку з Китаю, котра приїхала навчатися до Європи. А до того вона, мовляв, жила в Пекіні в районі Чаоянг і щодня на велосипеді їздила до школи. Бідненька! От у Європі вона буде щаслива… А нічого, що район Чаоянг — це район мільярдерів, де знаходяться всі посольства, а квартири коштують від 500 тисяч євро? А в новинах подають так, ніби бідній китаянці пощастило, що вона вирвалася до цивілізованого світу.

— І все ж погодься, що наші співвітчизники більше налаштовані на Європу. Існує в суспільстві такий стереотип: якщо на навчання — то до Європи, працювати — теж туди, бо зарплата краща. — Молодим і амбітним, котрі мріють чогось досягти в житті, я б усе-таки радив обирати Китай і країни Азії, де потужно розвивається економіка, а не стареньку Європу. Мої знайомі архітектори-європейці, котрі відкрили в Шанхаї власну архітектурну фірму, якось зауважили, що міста такого рівня (24 мільйони жителів) у старому світі є, але вони вже мертві, чимось нагадують дідуся з бабусею. Міста стали своєрідними музеями, куди туристи приїздять пофотографуватися, а місцеві жителі борються з емігрантами за місце під сонцем. Йдеться про такі мегаполіси, як, скажімо, Лондон, де я бував неодноразово і котрий видався мені дещо депресивним. З іншого боку, не треба забувати, що у Європі існує велика конкуренція навіть серед представників так званих титульних націй. Яскравий тому приклад — моя знайома, котра народилася й живе у Швейцарії, зважаючи на специфіку багатомовної країни, на рівні рідної знає кілька іноземних мов. Вона отримала престижну освіту в престижному тамтешньому університеті, проте працювати доводилося звичайною офіціанткою в кафе, доки доросла до дрібного клерка. І так не лише в Швейцарії. Як на мене, то європейська побутова ситість породжує небажання що-небудь відкривати, шукати. Бо від ситості закриваються очі.

— А що говорять твої знайомі китайці про українців? — Вважають нас дуже… хаотичними і не розуміють стану паніки, в якому ми часто існуємо. Якщо китаєць чогось не знає — він вчиться. А ми під впливом пихи та гордощів вмикаємо захисну комбінацію «я й так знаю», хоча насправді не знаємо нічого. Китайці ж не соромляться запитувати. Наприклад, у Китаї мені дуже близькими будуть жителі Анголи, Австралії чи іншої країни. Бо ми — чужинці і щодня зіштовхуємося з одними й тими ж проблемами. Власне, мені у будь-якій країні світу дуже легко спілкуватися з  іноземцями, незалежно від нації. Головне, щоб вони розуміли англійську мову. В Україні важко, бо я представник нації країни, до якої вони приїхали. А тому іноземці не можуть різко критикувати чи говорити про те, що їм не подобається, стають обережними та ввічливими. Лише коли говорю, що живу в іншій країні, то починають розповідати про українські ідіотичні особливості, які, до речі, має кожна країна. Тільки українці, мені здається, до цих зауважень не прислуховуються. Не хочуть чути. Це, мабуть, трішки пов’язане з комплексами. «Я не намагаюся купувати житло чи авто в Шанхаї, хоча міг би, і не мрію про те, щоб мої діти народилися тут»

— Льошо, знаю, що у 2008 році ти був українським волонтером на літніх Олімпійських іграх в Пекіні. Якраз то був перший рік твого перебування в Китаї. А зараз підтримуєш з Батьківщиною стосунки, береш участь у спільних українсько-китайських проектах? — На жаль, це виключно культурно-освітні проекти, в яких беру участь як добровільний помічник і консультант Посольства України в Китаї. Наприклад, зараз реалізується проект транслітерації китайської мови на українську (йдеться про правильну передачу китайських ієрогліфів українською мовою). До цього проекту залучено чимало учасників, я теж намагаюся зробити свій внесок. Ще співпрацюю з Інститутом Конфуція, котрий допомагає налагодити діалог між Львівською міськрадою та посольством Китаю. Львівська мерія дуже зацікавлена у такій співпраці, нещодавно мер цього міста особисто приїздив до Китаю.

— А Полтава? Не було спроб з боку нашого міста налагодити співробітництво з Китаєм і знайти місто- побратим? — Було б бажання з боку полтавської сторони, я б допоміг. Тут потрібен інтерес найвищого рівня. Тільки тоді буде результат, бо поки що влада українських міст демонструє пасивність, і Полтава — не виняток. Натомість китайці зацікавлені у розширенні кордонів і прагнуть завдяки теплій позитивній енергетиці та гостинності продемонструвати, що вони відкриті для світу, зруйнувати стереотип закритої держави. Китайські інвестори зацікавлені в тому, щоб вкладати кошти у проведення за кордоном культурних заходів та проектів. Як приклад, доволі солідна китайська організація, що працює у Лондоні, опікується китайським кіно у Британії. Якби було справжнє бажання з боку України реалізувати щось аналогічне і в нашій державі — китайці б охоче підтримали таку ідею. Щодо Полтави, то потрібно, щоб був месидж з боку полтавської мерії стосовно співпраці. Ще треба знайти місто в Китаї, схоже з Полтавою за іміджем, і з ним налагодити зв’язок… Та скажу відверто, що дуже скептично дивлюся на все це, оскільки маю негативний досвід: мої співвітчизники до реалізації таких проектів ставляться формально. А потрібно вилазити із власної коробки і мислити більш масштабно. Головне — навчитися себе реально оцінювати і презентувати на світовому ринку. Бо при завищеній самооцінці потім з’являються невиправдані очікування, далі — внутрішня боротьба й агресія. Із далекого Китаю дивишся на Україну й розумієш, що живемо у постійній війні із самим собою, втративши внутрішню гармонію. А вона українцям ой як не завадила б…

— Тата з мамою до Китаю на гостину ще не запрошував? — Мої батьки, як і раніше, проживають у Глобиному, а в душі живуть Китаєм. Мобільный шиномонтаж та я поки що не бачу причин для їхньої поїздки сюди, оскільки переліт доволі тривалий: прямий рейс літаком із Києва до Пекіна займає 10 годин. Мандрівка дуже втомлива, тож краще я їх навідуватиму. З іншого боку, мої знайомі, котрі живуть у Азії вже понад п’ять років, тільки тепер кличуть у гості батьків, бо процес підготовки дуже тривалий. Та й тато з мамою радше до Європи поїдуть, щоб навідати мою сестру, котра нині живе в Лондоні.

— Можливо, надто особисте запитання, але чи не думав ти про те, аби залишитися в Китаї назавжди? — Нині я живу, як більшість моїх колег-іноземних співробітників, за принципом: мій дім там, де моя зубна щітка. Такий собі громадянин світу (посміхається), усе майно котрого вміщується в одну дорожню сумку. Це тонкий психологічний момент, та я не намагаюся купувати житло чи авто в Шанхаї, хоча міг би, і не мрію про те, щоб мої діти народилися тут. Я залишаюся в Китаї зараз, бо бачу перспективу для цієї країни і перспективу для власного розвитку. Мій колишній керівник говорив: «Не повертайся в Україну за жодні гроші, які тобі пропонуватимуть,  бо ти втратиш свій світогляд, оскільки знову доведеться жити зовсім іншими категоріями». Можливо, він і правий, проте виїздити в інший кінець світу не хочеться. Тому потрібно змінювати психологію в самій Україні…

Резюме.

Читаючи оцінки заробітчан або переселенців з України до Китаю, необхідно пам`ятати, що у свій час США, Канада, Австралія, велика кількість країн Латинської Америки та деякі частини Африки були  сформовані на основі емігрантів з європейських країн, які були незадоволені рівнем життя або (і) репресіями у своїх країнах (Великобританія, Іспанія, Франція, Португалія, Німеччина, Італія, Японія, Росія, Україна, ін.). Із входженням України до євроатлантичного простору рівень еміграції з України, можливо буде збільшуватися, проте Україна, очевидно, буде також збільшувати свою привабливість для багатьох людей з різних країн. 

Пригоди моделі з України Лідії Сидорової у Китаї і сусідніх країнах

Все більше українців подорожує чи виїжджає на заробітки до КНР. У кожного мандрівника чи заробітчанина є свої враження, для прикладу, читайте “Про досвід життя двох українців у Китаї протягом року” , де зображені в основному негативні сторони життя у Китаї. Проте, кожен досвід і враження різні та відображаються суб`єктивно, хоча є й такі оцінки та враження, які повторюються у всіх розповідях. Щоб побачити однакові елементи у враженнях різних мандрівників та відмінності у їх розповідях, на сайті Китай і Україна (china-ukraine.info) розміщуються публікації з різних видань, у яких автори статей розповідають про свої подорожі або роботу  у Китаї.

Ця публікація побудована на основі статті у сайті Zik “Від цирку й мафії – до зйомок у кіно: пригоди української моделі у Китаї” – про локальний приклад життя українки в КНР. Стаття також має особистий, суб`єктивний погляд на життя в КНР та на життя в Україні, які не завжди відповідають досвіду інших.

У 17 років  українська модель з курортного міста Моршин в Україні Лідія Сидорова відправилась працювати у КНР. Її історія повна цікавих несподіванок для жителя України і добре ілюструє фразу, про яку постійно говорять психологи: «Ти можеш, коли ти хочеш».

Кореспондент ІА ZIK поспілкувався із Лідією Сидоровою про життя та особливості китайського шоу-бізнесу. Відповіді Лідії дуже цікаві, тому що засновані на великому і різноманітному досвіді її роботи за різними напрямками у КНР та у сусідніх країнах. Ці відповіді варто почитати кожному, хто хоче поїхати працювати до КНР.

– Лідіє, як так сталося, що потрапила у Китай? Чи не мала страху перед абсолютно невідомою країною?

– Звісно, що страх є завжди, але бажання відкрити щось нове – сильніше. Я така людина, що мені постійно чогось мало: вражень, людей, простору. Тому вирішила спробувати. Китайці кажуть: «Подорож на тисячі миль починається з одного кроку». Так само і у мене. Родом я із Моршина. Це гарне туристичне місто. Доволі рано я почала працювати і займатися улюбленою справою – шоу-бізнесом. За освітою я перукар-візажист. Працювала на зйомках і у Моршині, і у Львові, пробувала себе у Києві. Та відчувала, що хочу чогось більшого. Чесно кажучи, ніколи не думала, що буду моделлю, але друзі порадили спробувати. Український модельний бізнес – це земля і космос порівняно із світовим. У нас модельні агенції роблять рекламу, набирають дівчат, отримують оплату за «освіту», а далі – перспектив майже ніяких. В Україні погано розвинутий модельний напрямок, велика конкуренція і мало роботи. До того, як виїхала, я співпрацювала з кількома українськими модельними агенціями, але жодна з них навіть не поцікавилась, куди я зникла.

З фірмою, яка мене відправила у Китай (власниця працювала колись у Піднебесній і мала там зв’язки), я змушена була підписати не контракт, а боргову розписку. У цьому документі йшлося, що, мовляв, я позичила в агенції гроші, тому зобов’язана щомісяця віддавати певну суму. Ось так, із заборгованістю, без жодної опіки, я у свої 17 років опинилася у Китаї. Вірила у свою щасливу зірку

– Як батьки поставилися до твого вибору?

– Зрозуміли, хоч доля посилала мені й інші знаки. За тиждень до мого від’їзду мама зламала ногу. Можливо, що було егоїстично з мого боку залишити її у такому стані, та я дуже хотіла спробувати себе у новій країні. Тому так склалося, що я одна зі Львова полетіла у Китай. Згадую той час і не пам’ятаю, щоб панікувала. У мене у голові навіть не було поганої думки там, що опинюся в якомусь борделі чи щось подібне. Я оптиміст, тому вірю у свою щасливу зірку.

– Щаслива зірка усміхнулася тобі у Китаї?

– Не одразу. Агенція відправила мене туристичною візою у віддалену провінцію Китаю. Це було маленьке містечко, де більшість людей у кумедних шапочках працюють на рисових полях. Та навіть там, постійно відбуваються покази і є робота для моделей. У Китаї модельний бізнес дуже сильно розвинутий і добре оплачується. Це були, як я кажу, «сільські покази», через умови праці та «диких» китайців, які дивилися на нас, білих, як на мавп у зоопарку. Китайці дуже цінують білий колір шкіри, який символізує панський статус. Жовтий – це колір рабів, які працюють під сонцем. Тому жителі Піднебесної схиблені на білій шкірі, вони навіть бояться засмагати і, при можливості, вибілюються, як колись Майкл Джексон. Китайці хороші люди, але абсолютно безпардонні і не поважать особистого простору. Вони можуть зайти до тебе у ванну, коли ти миєшся, можуть плювати у їжу і лізти у твою тарілку, коли їдять, харкати, шмаркати на дорогу, навіть ходити у туалет на людях. У них все це вважається нормою. Для дітей, яких, як мавпочок на мотузку, вигулюють, придумали оригінальні штани, із дірою між ногами, щоб не міняти мільйон разів памперси. Та такими «штанами» користуються не лише діти, але часом дорослі… Коротше кажучи, чим менше місто, тим більше цієї особливої «культури». Плюс, китайська мова мені нагадує котяче м’явкання. Отож, попала я у все це і зрозуміла, щось тут не так. Не могла емоційно налаштуватися. Це був дуже важкий місяць, під час якого я мало працювала і багато плакала… Та все ж, я не з тих людей, які легко здаються. Я зібрала волю у кулак і вирішила сама пошукати собі кращої роботи у кращому місці. Хоча спочатку – мене звільнили.

– А твоя українська агенція не була проти?

– Їм було абсолютно все одно, головне, щоб їхні гроші капали. Через таке ставлення, я, звісно, не відчувала зобов’язань перед ними, тому наші дороги розійшлися. Забігаючи наперед, скажу, що коли я повернулася в Україну, то вони подали на мене до суду. Суд я програла, бо розписалася під цією «заборгованістю», і віддала їм гроші. Такий він – той шоу-бізнес.

Найкращий цирк Китаю, мафія та поліцейські облави

– Куди ти потрапила після цих «сільських показів»?

– Після цього дійсно «крейзі»-місяця я опинилися у найкращому місці, яке тільки можна уявити – цирку! Це був не звичайний цирк, а єдиний та унікальний на весь Китай. Навіть не знаю, як так сталося, напевно, що щасливий випадок мене заніс у Нанкін – колишню столицю Піднебесної. Взагалі, все моє перебування у Китаї, можу назвати щасливим випадком. Тож, це був великий цирк, у якому працювало понад двісті людей. Люди зі всього світу. Цирк займався різними професійними шоу – від масових танцювальних до акробатичних постановок. Спочатку мене поставили в одне шоу із акробатами. Я завжди боялася висоти. Але робота є робота, що тут скажеш, треба перебороти страх, значить треба! З мостика на висоті третього поверху, я у крилах, як ангел, стрибала вниз, а мене ловили у повітрі. Потім я жонглювала. Це було щось із чимось. Звісно, що перші репетиції були в істериках і потрібно було хильнути навіть чарчину для впевненості. Але через тиждень я вже звикла. Ось так майже п’ять місяців працювала там, без візи, однак із натхненням. Мені подобалася робота у цьому цирку, там був професійний ріст – постійно щось нове і мене це захоплювало. За той час я краще вивчила свою англійську, російську та китайську. Звісно, робота була шалена, адже шоу відбувалися щодня, репетиції чи рекламні зйомки могли тривати серед ночі. Але там добре платили.

– Отже, п’ять місяців там, а далі?

– А далі поліція нас накрила і я ніч провела у тюрмі… Цікавий досвід. Хоч у Китаї  руки відрізають чиновникам, які крадуть і корупції, в принципі, немає, та поліція придумала свій бізнес – часті облави на мігрантів. У Китаї дуже багато людей працюють без відповідних документів, тому відбуваються чистки, особливо у великих містах. Нанкін – це понад вісім мільйонів людей! До речі, у Китаї ті ж модельні агенти з легким серцем можуть здати/продати поліції своїх підопічних. Поліція тут дуже жорстока. Чула про те, як людей у відділках били й катували, щоб більше не поверталися у Китай нелегально працювати. Знову-таки, мені поталанило, оскільки бос нашого цирку – це дуже багата людина, він пов’язаний із китайською мафією. Неодноразово приїжджали мафіозі в цирк і просто розкидали грошима, майже плавали у них – так вони люблять хизуються своїм соціальним статусом. Так от, бос нас виручив (заплатив), і поліція не чіпала й за день відпустила. Та була одна умова – більше не повертатися у цирк і у Нанкін! Це був удар для мене, бо я звикла. А тепер знову була змушена шукати своє місце у Китаю. Один китайський агент порадив, як він казав, «майже Венецію», містечко на воді. Та виявилося, що знову були такі ж безперспективні «сільські покази». Я не розуміла, що я там робила. Тоді я морально втомилася і хотіла додому. Коротше, нервовий зрив. Тому вирішила, що потрібно на якийсь час вернутися.

Об’їздила майже весь Китай та сусідні країни

– Довго була в Україні?

– Мене вистачило всього на місяць. Віддала свої «борги» перед модельною агенцією (завдяки добрим заробіткам у тому цирку), відкрила нову візу і вирушила знову підкоряти Китай. Скажу чесно, навіть після півроку роботи у Китаї, коли я повернулася в Україну, то відчула все таким сірим і порожнім… Китай із його незрозумілою мені культурою, дуже гострою їжею і «нявканням», все ж вже став моїм.

Отож, у 2015 році розпочався мій другий етап у Китаї. Спочатку я потрапила на південь Піднебесної, де не буває зими і постійно спека. Там такі таргани великі бігали вулицею, що аж моторошно згадувати! Важко було.

Два місяці були ці ж «сільські покази» ні про що. Морально втомлювало, коли внутрішньо тобі не подобалося, але ти мала переконати всіх, що все класно, ти красива за будь-якої «погоди» й умов. Потрібні були гроші. Коли вже відчула землю під ногами, то почала досліджувати Китай. Я знайшла агента китайця, який шукав мені роботу по всьому Китаю. Багато місяців я їздила від міста до міста. Мені подобалося так жити. День тут, день там, ніде не затримуватися і постійно бачити щось нове. Китайські агенти такі люди, що їхнім обов’язком є обдурити європейця. Майже священне правило для них. Мій агент більшу половину грошей брав собі, а давав мені десь третину. Поступово, я це для себе з’ясувала. Та мені тоді було і так добре, роботи було багато, грошей вистачало і Китай був, як на долоні!

– Ти також згадувала, що, не зважаючи на цю зовсім іншу культуру, китайці хороші люди?

– Так, у більшості, китайці дуже дружелюбні. Вони завжди готові допомогти. Ти зупиняєшся щось спитати і коли один китаєць не знає чи не розуміє тебе, то кличе на допомогу інших. За хвилину часу довкола тебе виростає цілий натовп китайців, які намагаються тобі допомогти. У них колективне мислення розвинене, вони люблять поговорити. Не дай Боже сказати, що ти голодна, так одразу тебе нагодують! Або, коли скажеш, що ти захворіла, то ліки тобі побіжать шукати. Китайці люблять допомагати і завжди шукають собі якусь роботу чи заняття. Вони не можуть сидіти цілий день вдома біля телевізора, вони всі постійно у русі, як ті мурахи.

– Довго так подорожувала Китаєм?

– Багато місяців і не лише Китаєм. Побувала у Малайзії, Монголії, Японії, Гонконгу. Це були різного роду модельні покази, робота хостесс і тому подібне (хостесс – це перший працівник, якого клієнти зустрічають на вході в ресторан, готель або клуб – від нього залежить, з яким настроєм приходить і вийде клієнт). Тиждень тут, тиждень там. Гонконг – це був квартирний шок. Бо помешкання у яке мене поселили, виглядало таким жахливим, що я пішла у хостел. Але там ще гірше! Ліжка нагадували труни, все дуже тісно. А от Японія дуже приємно вразила. Я всього кілька днів там працювала і тиждень чи два відпочивала. Японія надзвичайно гігієнічна і розумна країна, там кожен камінчик на своєму місці. Все на високому рівні розвитку, крім одного – ставлення до жінок. Мені здалося, що воно десь так, як в арабських країнах. По-перше, японські стюардеси стають на коліна, на спеціально відведені подушки, коли ти хочеш щось їх запитати чи коли подають їжу. А по-друге, коли я ввечері вийшла у супермаркет, то просто на вулиці зустрічала дівчат легкої поведінки, які продавала себе із наклеєними цінниками на собі! Кажуть, що батьки самі готують японських дівчат до такої роботи, коли ті не вчаться чи не хочуть нічим корисним займатися. Тобто ставлення до жінки у Японії жахливе.

Багато українок та росіянок працюють у Китаї повіями
– До речі про дівчат легкої поведінки, чи зустрічала у Китаї таких із України?

– Їх дуже багато у Китаї і це проблема, бо такі дівчата псують репутацію всім іншим, особливо моделям. Мені соромно за них. До мого китайського агента неодноразово писали українки і росіянки, які питали, чи є саме така робота? Більше ні з яких країн дівчата так напряму не питають, чи є робота у борделях, а от із України та Росії – постійно. Тобто багато наших дівчат самі шукають собі такої долі. В Китаї, звісно, проституція є дуже поширеною і українок у цій сфері, мені так здається, більш ніж достатньо. Принаймні із того, що я чула.

– То де ти знайшла себе у Китаї після цих подорожей?

– Не повіриш – це знову був той цирк! Я розійшлася зі своїм хлопцем-американцем, мала дивний настрій і вирішила знову у тому цирку попрацювати. Коли я повернулася туди, то вже дуже змінилася за той час і вони мене не впізнали. Та й для китайців – всі європейці на одне лице, хіба що за кольором волосся розрізняють. Добре, що я вже не займалася там акробатичними номерами, бо боси зрозуміли, що із мене більше користі на землі. Тому фото/відео рекламу цирку робила, танцювальні покази, масовки і так далі. Було багато розвитку і комунікації із найрізноманітнішими людьми зі всього світу! Сотні людей приходили дивитися щодня на професійні виступи, які робили майстри зі всіх країн, навіть із України були. Це був хороший час і поліція нас не діставала більше, бо бос все залагодив.

– І цей час закінчився?

– Так, на жаль, у травні минулого року нам раптово сказали: «За три дні цирк закривається». Це був шок. Кажуть, що власник, той бос мафії, програв цирк в азартні ігри чи щось таке. Ми, двісті людей, які жили у класному гуртожитку, раптом опинилися на вулиці.

Китайці вимогливі до роботи

– Коротше знову у мене була депресія, неочікуваний поворот долі і все таке, та все ж, знайшла у собі сили рухатися далі. З’їздила додому в Україну десь так на місяць і повернулася назад. Завжди потрібно мати багато друзів. Завдяки знайомим я опинилася у найбільшому місті Китаю – Шанхаї. Майже 20 млн людей у цьому здоровенному і сучасному місті працюють і ночують. Близько 70% з них – це іноземці, в основному європейці. Перші дні я плуталася у всіх цих безкінечних здоровенних магістралях, які сполучаються місто. Житло тут страшенно дороге. Моя квартира щомісячно обходиться практично у дві тисячі доларів. Це звичайна квартира у звичайному районі. У Шанхаї я стала працювати хостесс в одному шикарному ресторані. Робота моя була нудна, треба було у костюмі зустрічати гостей закладу і казати їм мільйон разів: «Welcome!». І так шість годин, за які платили небагато. Плюс щотижня працювала, та й досі працюю, на фотосесіях для каталогів. Під час цих заходів потрібно сотні елементів одягу надягнути/скинути із себе і у кожному тебе фотографують. Немає права на помилку, кожен кадр має бути чудовий, тобто потрібно налаштовуватися і не має часу на всякі там селфі. Такі зйомки добре оплачується. Тобто робота і ще раз робота, китайці вимогливі до поставлених завдань. Але знову ж: потрібно бути готовим до всього. Стикалася із випадками, коли несподівано під час показів з’являлася поліція і прямо зі сцени моделей без документів у тюрму забирали. Тому завжди доводиться бути уважною і мати план втечі, бо інакше великий штраф і можлива депортація. Також бувають всякі вечірки, де потрібно для масовки гарних дівчат. На таких заходах можна познайомитися із цікавими людьми, які можуть допомогти у подальшій кар’єрі. На одній із таких яхт-паті я зустріла непримітного китайця, який виявився зі світу кіновиробництва. Він запропонував мені пройти кастинг у зйомках фільму. Я ніколи не вивчала акторського мистецтва і взагалі із відео зйомками мало працювала, та все ж вирішила спробувати. Вийшло так, що мій образ сподобався продюсеру фільму і мені дали роль. Роль маленька, простої офіціантки, але це чудовий досвід.

Акторська кар’єра

– Про що цей фільм? Його вже зняли? Розкажи більше про твою участь у ньому.

– Це історичне кіно про японсько-китайську війну, яка мала місце у часи Другої світової війни. Це дуже масштабне кіно, про яке не хочуть афішувати китайці. У масових сценах задіяли більш як тисячу людей. Фільм будуть до кінця року знімати, тому на екранах з’явиться вже наступного. Зйомки почалися у лютому, враження дуже свіжі. Отож, підйом о п’ятій ранку. Нас всіх, а це тисяча людей, везуть автобусами за місто у спеціально відведену ділянку, де відтворили старе китайське містечко. Там болото, палатки, колючий дріт, місце нагадує тюрму. Як то кажуть: «люди, коні – все змішалося», бо все дійсно одне на одному. Масові зйомки – це по кілька кадрів на день. Адже, щоб організувати всю ту роботу, потрібен час і плюс постійно хтось щось не так зробить. Тому мільйон дублів. У перші дні знімали вторгнення японців у китайське місто. Шум, крик, вибухи від сходу до заходу сонця, голова болить і ти мерзнеш на морозі… Мене переодягнули в тематичний одяг офіціанток тих часів, а він легкий і ноги майже голі у якихось літніх дерев’яних туфельках. У сценарії дощова осінь, тому постійно поливали із машин все водою. Дуже легко застудитися. У перший день, я не дочекалася своєї роботи, хоч і простояла в образі. Другого дня брала участь у масових сценах. Все ті ж японці атакують беззахисне місто – б’ють, стріляють і ґвалтують жінок. На третій день мав бути мій зірковий час. Зйомки у кафе і моя епізодична роль офіціантки. Але, я, як справжня модель, зробила одну помилку – намалювала перед тим нігті гель лаком. Все, капєц, бо де ж таке було колись? Китайці хотіли цвяхами мої нігті здирати, як ті варвари. Я у сльозах, готова була все кинути, але потім вирішили поміняти місцями зйомки. Іншу сцену тоді знімали, а мене відправили додому, щоб гель лак зняла і здоров’я поправила.

– Значить твій зірковий час у кіно ще попереду?

– Так, контракт є контракт. Сподіваюся, що це буде не останній фільм за моєї участі.

Життя без Фейсбуку
– До речі, як із цензурою? Знаю, що у Китаї Фейсбук заблокований.

– Фейсбук, Інтсаграм, Твіттер, Ютуб і багато чого іншого, крім, як не дивно, ВКонтакте. (Примітка: ВКонтакте дозволений, тому що повністю контролюється ФСБ РФ та китайськими спецслужбами). Тут розробили свою єдину соціальну мережу, яка називається Вічат. Це дуже зручна програма, яка заміняє китайцям всі інші подібні додатки. Якщо ж хочеш скористатися Фейсбук, то треба платити за це гроші. До речі, завдяки Вічату також можна оплачувати поточні рахунки. Практично всі ним користуються. Не потрібно гаманця із дрібними грошима, достатньо показати код на телефоні із Вічату і з твого рахунку знімають відповідну суму. Можливо, тому тут майже не зустрічала дрібних крадіжок, багато людей ходять із відкритими сумками і нічого звідти не пропадає.

– Бачиш своє майбутнє у Китаї? Чи, можливо, повернешся в Україну? Які твої плани?

– Поки мені тут добре та комфортно, буду працювати у Китаї. Маю бізнес-візу, тому проблем із поліцію не повинно бути. Досить добре розумію китайську і шукаю тепер собі роботу сама, без агентів. Звісно, що Китай не назавжди. Була минулого року на курсах навчання у Парижі, дуже сподобалося. В Україні жити не хочу, принаймні зараз. Я люблю нашу країну, але коли пробуєш смак кращого життя за кордоном, то доволі важко миритися із тим, що зустрічаєш в Україні. Наведу дуже простий приклад, який, можливо, нічого не означає, але мені чомусь згадався. Коли їхала з Китаю додому, то везла багато валіз. Подарунки, одяг і тому подібне. В Китаї незнайомці самі готові були просто так, за «дякую», допомогти ті валізи майже до літака донести, плюс різного роду ескалатори на кожному кроці. Коли ж прилетіла в Україну, то ніхто навіть не глянув на мене, ніхто не хоче допомагати.  Хоча, ні, один чоловік у київському аеропорту запропонував допомогу, яку оцінив у 300 грн. Плюс частину сумок українські авіалінії, якими я летіла, загубили. Та й цікаво, що у нас поїзд та маршрутки постійно дорожчають. У Китаї, за майже чотири роки, що я тут, то маршрутка як коштувала два юані, так і коштує.  Здається, що все це дрібниці, та сходиш із літака і одразу відчуваєш, щось у нас не так. Чесно кажучи, я розчарувалася в українцях, хоча вважаю, що у нас всіх великий потенціал. Можливо, тому наших людей так багато по всьому світу – всі ми намагаємось втілити свої мрії.

Примітка: допомога китайців гарній “білій” зрозуміла, адже вона там є “дивом”. В Україні до самотньої жінки, яка повертається з КНР з великою кількістю китайських валіз зовсім інше відношення. В Україні багато гарних молодих жінок з гарним знанням англійської мови, які нормально себе почувають і мають гарну роботу й заробітки, хоча, можливо й менші ніж у КНР, де їх показують у “сільській глибинці” як дивовижних істот. Крім цього, на сході України йде війна по відбиттю російської нацистської  агресії, що відкинуло багатьох українців до межі виживання. За кордон виїздять насамперед ті українці, які не мають достатніх компетенцій, щоб реалізувати себе в Україні і тому багато таких українців знаходять кращу долю за кордоном. Для прикладу, США, Канада, Австралія – це країни на 99% переселенців з інших країн. 

Очевидно, що пригоди української моделі Лідії Сидорової у Китаї гідні художнього кінофільму з її героїнею у головній ролі. Фільм може бути цікавим в Україні, Росії, в Китаї і в інших країнах, тим більше, що передбачається китайсько-українське співробітництво у цій сфері.

Про досвід життя двох українців у Китаї протягом року

Мандрівники з Луцької області Яся Рамська та Максим Ройко провели у КНР цілий рік.  15 березня у приміщені Молодіжного центру Волині вони розповіли всім охочим про досвід перебування у Китаї протягом року – про найпоширеніші міфи про цю країну, її жителів, культуру, мову та побут. Спілкування відбувалося у режимі живого діалогу з аудиторією із чаєпиттям китайського зеленого чаю і опубліковано вперше у виданні: Волинські новини

Наскільки різні українці і китайці, соціальні особливості

За словами мандрівників, коли ви вперше приїздите до Китаю, то наче опиняєтесь в іншому світі, тому що культура і менталітет українців і китайців абсолютно різні.  Наприклад, багато китайців не надто охайні – сміття вони кидають просто собі під ноги, а коли їх запитуєш чому, то дивуються і аргументують тим, що є люди, яким платять за прибирання вулиць, то навіщо ж забирати у них роботу.

Перш за все потрібно усвідомлювати, що Китай – надзвичайно велика країна, а тим паче комуністична і цей устрій накладає свій відбиток на все. Як сказала Яся, тут діє принцип «менше думай, більше працюй». Люди з робочого класу можуть не знати, що відбувається в іншому районі міста, не кажучи про країну в цілому чи світ.

Система кастового поділу дуже помітна, якщо у вас біла шкіра, світлі очі, ви – лаовай (тобто іноземець – людина з іншої країни, частіше європейської зовнішності, яка не розуміє або погано розуміє китайську і не завжди орієнтується у звичаях і порядках повсякденного життя Китаю. Вам можуть платити гроші просто за те, що ви прийдете у заклад і будете там їсти, теж, до речі, за рахунок закладу. І все тому, що наявність білої людини показує престижність закладу. Вас і з тієї ж причини навіть на весілля можуть запросити і заплатити, звичайно.

Є у китайців культурна особливість – бояться втратити обличчя, тому прямої відмови на прохання ніколи не почуєш. А також народ дуже забобонний, вірять у різні, на наш погляд, примітивні речі. Хоча китайська медицина випереджає нашу.

А ще тут на кожному кроці висять портрети Мао Цзедуна: він споглядає на тебе зі стін перукарні, кафе, ресторанів, потягів… Мао, Мао, Мао.

Про їжу

«Нас часто запитують: А що ж ви там їли? Що було екзотичного? Ми їли їжу)) Насправді, китайці їдять практично все: змій, собак, комах тощо, просто вони про це не кажуть. А ще, оскільки це далекий від нас край, то 80 % місцевих фруктів та 60 % овочів для нас будуть екзотичні. Кухня дуже різноманітна, дуже смачна вулична їжа, яка, до речі, заборонена (в сенсі їжа, якою торгують в палатках), але є всюди. Мабуть, найбільш екзотичним з того, що ми куштували будуть личинки шовкопряда, які нам запропонували, коли ми прийшли в гості до однієї сім’ї».

Як розповіла Яся Рамська: «Мене дуже здивувало те, що китайці п’ють окріп, не визнають холодної води, вважають, що гаряча вбиває всі мікроби та покращує здоров’я». «Якось їй в кафе принесли таку гарячу воду, що ще булькала» – додав Максим.

А чи справді китайців так багато?

Жили мандрівники у місті Фуян, провінція Анхой, з населенням більше 8 мільйонів чоловік. Проте як кажуть китайці, вони самі не знають справжню кількість мешканців Піднебесної. Хоч перепис населення проводять досить часто, не варто довіряти офіційним джерелам. Як зауважили спікери, у цьому можна простежити комуністичний вплив, адже владі вигідно, щоб увесь світ вважав, що населення країни надзвичайно велике, оскільки розмір армії має значення… Тож точного числа населення не знають навіть громадяни. До речі про армію, за словами Максима, люди, які її пройшли вигідно вирізняються на фоні інших, адже вони більш культурні, охайні та дисципліновані.

Інтернет і соціальні мережі

У КНР заборонені Google, Facebook, Instagram та інші такі знайомі нам пошуковими та соціальні мережі, у них є свої аналоги. Це робить Китай самодостатньою, проте замкнутою і контрольованою країною. Там можливо прожити без готівки, власне вона тобі взагалі не потрібна, якщо є WeChat. За допомогою цього додатку ти можеш робити та оплачувати абсолютно все, в прямому сенсі, навіть купити капусту у бабусі на ринку. Це дуже спрощує життя, проте і владі так значно легше відслідкувати кожен твій крок.

Без китайської важко і з китайською важко

Мова це окрема тема для розмови: країна поділена на провінції, і хоч є загальноприйнята китайська, фактично кожна провінція говорить на своєму діалекті. Тож китайці з різних регіонів, які не знають офіційної китайської, при зустрічі не порозуміються – такий от парадокс. Тож на вивчення мови йде все життя, тим паче, що кожен ієрогліф має одне значення, а в парі зовсім інше.

Також у мешканців Піднебесної вважається модним та престижним знання англійської мови, тож вони її вчать, але це не допомагає. Навіть у великих містах без знання китайської нікуди, ви не зможете ні купити щось, ні розповісти таксисту куди вам потрібно поїхати, не допоможе навіть листок із написом місця призначення чи потрібної речі, оскільки великій відсоток жителів не вміють ні читати, ні писати. До того ж велика вірогідність, що вас намагатимуться розвести на гроші, тож перш ніж їхати в Китай варто вивчити елементарні базові фрази, повірте вони вам стануть у пригоді.

Витрати

«Сума, яка дозволить вам нормально жити в Китаї – це 1500 дол. на місяць, зважаючи на місто проживання. Основні витрати йдуть на житло, продукти дешевші ніж в Україні, за винятком лимонів, наприклад. Найкращий спосіб сполучення між містами – авіа. Але потрібно враховувати, що найдешевший квиток на літак вам коштуватиме близько 100 доларів, навіть, якщо міста знаходяться поряд. Машина буде дорожчим варіантом, оскільки дороги в Китаї платні, а ще треба врахувати витрати на бензин» – підсумувала Яся.

Освіта

Освіта в КНР платна і дуже дорога. Батьки витрачають величезні кошти і на додаткові гуртки, наприклад, семестр (4 місяці) вивчення англійської мови для дитини коштуватиме 1600 дол., при тому, що заняття відбуваються двічі на тиждень тривалістю 1 год, а дітей у класі 60.

«Це просто викачування грошей з батьків. Дуже актуально наймати викладачами європейців чи американців, це підвищує престижність закладу, але буває так, що й не зважають на рівень володіння англійською, головне, щоб викладач був європеоїдної зовнішності. Навіть, якщо ти добре знаєш англійську і справді хочеш навчити дітей, тобі цього не дадуть зробити, будуть просити гратися з дітьми чи щось ще, скажуть, що самі вчитимуть граматиці та іншому. А як вони їх навчатимуть, коли самі просто не можуть правильно вимовляти слова?!» – розповідає Максим.

Також у місцевих дуже низький рівень знань, вони були дуже здивовані, спілкуючись з Ясею та Максимом, розпитували, звідки в них така обізнаність про світ в цілому: «Ми їм пояснювали, що у нас, наприклад, є у школі такий предмет як всесвітня історія, та й взагалі освіта спрямована на всеохопність».

У їхніх школах розповсюджені покарання, якщо це, звісно, не якийсь елітний заклад. Доволі часто бітьки самі дають дозвіл чи просять вчителів карати їхніх дітей. Наприклад, за якусь провину учня можуть змусити стояти усі 11 уроків підряд цілий тиждень, чи залишити стояти взимку в мороз перед входом в школу.

Чай та чайна церемонія

Під час розповіді Максим заварив чай та розповів про цю процедуру детальніше.

«Перше, що роблю – прогріваю та промиваю посуд гарячою водою.

Друге – промиваю гарячою водою чай, оскільки це допомагає змити з листочків пилюку та інші «добрива», які можуть використовувати під час його вирощування.

Третє – власне заливаю чайне листя гарячою водою та розливаю у піали», – демонструє чоловік.

Також розповів про посуд, що використовується у цьому процесі, наприклад, про Чахай (Гундаобей) – чашу, яку ще називають Чашею Справедливості, оскільки саме з неї розливають чай у піали, тож усі, хто пригощатиметься цим напоєм будуть рівні між собою.

У Китаї не має чайної церемонії у нашому розумінні цього ритуалу, там головне, щоб чай був смачним. А загалом китайці п’ють чай наступним чином: беруть термос, зазвичай, ємністю 300 мл, на третину заповнюють його сухим листям чаю, заливають кип’ятком, залишають настоюватися півдня, потім куштують, кривляться, спльовують і виливають. Ця процедура вічно повторюється.

РЕЗЮМЕ. У даній публікації показана локальна точка зору 2-х українців і вона може бути іншою у інших мандрівників.

Українці у Китаї – викладання англійської мови – небезпека нелегальної роботи

Станом на січень 2017 року в Китаї проживає 540 українців.

Дехто з них їде працювати, хтось подорожує, одружується та залишається там, інші навчаються у вищих навчальних закладах.

З 2007 року в Україні почало працювати п’ять Інститутів Конфуція, що дало змогу студентам Київських університетів імені Тараса Шевченка та Національного лінгвістичного університету, Харківського національного та Одеського педагогічного університету імені Костянтина Ушинького вивчати китаїстику. Більше того, завдяки українсько-китайській співпраці у студентів є можливість скласти тест на знання китайської та поїхати навчатися до провідних ВНЗ Китайської народної республіки.

Дарія Малініна, випускниця КНУ імені Шевченка, вже другий рік навчається у Шанхаї. Вперше потрапила до Китаю на третьому курсі бакалавріату у маленьке місто Далянь (колишнє російське місто Дальній) на кордоні із Росією.

“Я співала на усіх святах, присвячених Китаю, і врешті виграла сертифікат на підготовку до тесту на знання китайської”, — розповідає Даша. Розповідає також, що після першої лекції в університеті по китаїстиці, прийшла додому і плакала усю ніч, шкодувала про те, що навчається на тому факультеті. Але згодом опанувала себе, склала тест на знання мови і отримала змогу поїхати на рік навчатися у Китай. З університету не хотіли відпускати без академічної відпустки, але студентці вдалося аргументувати свій від’їзд і вона провела рік в Китаї.

В Україні сьогодні існують програми, які дають можливість навчатися в Україні та у Китаї паралельно. Можна також подати заявку на стипендію на освітні рівні: бакалавр, магістр, аспірант, стажер. Щоб потрапити на навчання в Китай не обов’язково знати китайську, можливе також навчання англійською мовою.

Для того, щоб вчитися англійською треба мати підтвердження знання мови. Підходять сертифікати IELTS (6,0 і вище) або TOEFL.

А щоб навчатися китайською, має бути 4 рівень (вище 180 балів) тесту HSK (Hanyu Shuiping Kaoshi), що усього має шість рівнів.

Термін подачі документів на навчання у Китаї починається набагато раніше, ніж в Україні, у березні. Тож варто обрати спеціальність, ВНЗ та місто заздалегідь. Зокрема, ще й для того щоб зібрати пакет необхідних документів. Із програмами та повним пакетом документів можна ознайомитися тут.

Валерія Русальська закінчила університет майже два роки тому і її більше цікавила робота. В інтернеті вона наштовхнулась на вакансію вчителя англійської мови у приватному садочку. Відтак звернулась в агенцію із працевлаштування в Китаї і тепер працює в місті Сінтань провінції Шантонь. Усі іноземці, які працюють від агенства отримують не повну зарплатню, певний відсоток забирає агенство. Зарплатня Валерії близько 1800 доларів на місяць, отримує вона близько 1200 доларів, інше забирає агенство.

Андрій Небесний працює в китайському місті Шенґжоу, викладає англійську для школярів. На роботу не скаржиться, працювати у школі для нього задоволення. Він вчить дітей англійської граматики та лексики, за урок вони вивчають максимум 7 слів. Залишається багато вільного часу, який можна провести у своє задоволення. Андрій розповідає, що втомлюється, але з дітьми вони малюють, готують, співають, ходять у кіно та в музеї — загалом йому подобається.

У кожного вчителя англійської є помічник, який перекладає дітям усе на китайську. Діти малі, тому методика навчання зазвичай така: вони просто повторюють за вчителем слова і таким чином вчаться.

Зазвичай китайці наймають викладати англійську носія мови. Азійці не вимовляють звуку -р та -л, тому шукають тих, хто пояснить, як правильно вимовляти іноземні слова.

Часто українські агенства з працевлаштування в Китаї пропонують українцям вдати із себе американців, аби отримувати більшу заробітну плату.

Валерії також пропонували, але вона відмовилась, адже їхала в Китай із прапором України. Працювати легально в будь-якому з міст Китайської Народної Республіки можна лише із робочою візою, але отримати таку візу можна через два роки після закінчення університету. Більшість працюють нелегально зі студентською чи бізнес візою. Треба лише знати, що це небезпечно і попереджати свого роботодавця. “Коли я приходжу на нову роботу, то одразу попереджаю, що я студентка.

Якщо у них є “дах”, який зможе мене прикрити в разі чого — я буду працювати, якщо немає — не буду.

Якщо мене зловлять, не пощастить школі, бо вона буде платити штраф”, — каже Дарія, яка окрім навчання, ще й працює в Шанхаї.

Якось Дарія працювала вчителькою у школі і її, як не легальну працівницю, схопила поліція. Вийти з СІЗО їй допоміг батько однієї з учениць, а школі довелося сплатити штраф у розмірі однієї тисячі доларів. “Якщо людина працює зі студентською візою і про це дізнається поліція, то виходи є три: в’язниця, депортація або застава у розмірі однієї тисячі доларів. Мені пощастило, школою керував поліцейський, а його донька була моєю ученицею і любила мене. Отож він подзвонив потрібним людям і мене відпустили, щоправда одразу після того я пішла із тієї школи”, — розповідає Малініна.

Окрім візи, заробітчани повинні мати реєстрацію у квартирі від місця роботи, або мати посвідчення про те, що мають житло у місті, де працюють. Без реєстрації можуть виникнути проблеми.

Якось Андрієві Небесному довелося провести два дні в CІЗО через відсутність реєстрації. Спочатку він вигадав, що є бізнесменом і приїхав у Китай шукати нових знайомств, але квартира в якій він проживав була зареєстрована на школу, отже довести свою непричетність до навчального закладу не вдалося. “Вранці мені ледь не виломали двері і одразу в піжамі пов’язали і завезли в найближче відділення. За мною приїхала leader of my department. Її теж затримали. І ми дві доби: я, вона і китайські повії, просиділи за ґратами”, — згадує Андрій. Валерію житлом та харчуванням забезпечує садочок. На території садочку є кампус, у якому дівчина має кімнату із власними ванною та туалетом. Власної кухні немає, проте з триразовим харчуванням вона не потрібна, каже дівчина. Мінусом такого проживання для є лише те, що територія садочка зачинена, тож якщо раптом схочеться прогулятися увечері, то це буде неможливо. А от медичним страхуванням китайські роботодавці не забезпечують, проте його можна придбати за окрему платню.

Зарплатнею усі троє задоволені, її вистачає на життя та розваги, ще й вдається відкласти на подорожі та мрії. “Ми би не були тут, якби зароблених грошей не вистачало на життя у Китаї і перекази додому”, — каже Даша. Найбільш поширені вакансії для українців в Китаї: вчителі англійської мови, моделінг, go – go танцівники, музиканти, інженери, ІТ – фахівці, актори та архітектори. Окрім дошок оголошень, на яких агенції розміщують вакантні посади, знайти роботу також можна на китайських сайтах. На the beijinger, наприклад, можна розмістити своє резюме з фотографією і переглянути вакансії безпосередньо від роботодавця.

Джерело: Дарія Скрипнюк, lviv.com

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial

china-ukraine.info